Ливорно: тосканська Венеція

Щоразу, проїжджаючи трасою повз Ліворно, точно була впевнена: тут робити нічого! Великий порт, величезні вантажні кораблі та крани – нічого не приваблювало у цьому місті. Буває так: бачиш місто з траси, і відразу хочеться завернути туди і поблукати милими вуличками. З Ліворно було не так. Але коли я випадково потрапила до нього, зрозуміла: це кохання на все життя!

То був той день, коли мені зовсім не хотілося йти на пляж. Хотілося щось подивитись. Як ніяк – я у Тоскані! Машина залишилася з чоловіком та дітьми. Вони віддали перевагу пляжу і морю. Тож мені залишився громадський транспорт. Навіть не так: мені залишився поїзд, оскільки з автобусами дуже важко розібратися – де зупиняються, куди їдуть. Тим більше, що наша вілла знаходиться не зовсім у Ваді, невеликому тосканському містечку, а на його околиці – де довкола ростуть ті самі соняшники та кипариси з листівок. Там взагалі автобуси не їздять. Натомість вокзал знаходиться зовсім недалеко.

Потягом можна потрапити до будь-якої точки Тоскани та взагалі Італії. Але Вада – містечко маленьке. І тут не зупиняються потяги, які їдуть, наприклад, до Риму. Існує ціла схема, як виїхати далеко за межі Вади. Потрібно спочатку вирушить до більшого міста, а там уже пересісти на потяг, що йде в інші області та великі міста. Найближчі такі населені пункти – Ліворно чи Піза. І вже звідси можна вирушити до будь-якої точки Італії.

Я дуже хотіла поїхати до Сієни. Від нашого будинку до цього міста трохи більше за годину їзди на машині. Але коли я почала розбиратися у графіку поїздів, то було розчаровано. З Вади в Сієну можна потрапити лише з пересадками. А їх доведеться зробити чимало. Сумарно на їзду потрібно витратити майже 3 години на один бік. Добре поміркувавши, вирішила пошукати щось ближче. Але пішла не простим шляхом – погуглити та пошукати на карті. Я вирушила на вокзал – і там уже вирішила вибрати з тих напрямків, куди не треба довго їхати. Рюкзак на плечі – і вперед по трасі до вокзалу. Наша вілла знаходиться осторонь Вади. Дістатись самого містечка можна або на машині, або на велосипеді, або на мотоциклі, або пішки. Мені довелося скористатися останнім варіантом. Іноді мені здавалося, що італійці, які проїжджали, вважали мене злегка ненормальною. Адже пішки такими трасами ніхто не ходить. Якщо чесно, то навіть на велосипедах нечасто кого побачиш. Хвилин 40 – і я дійшла до станції. Маленький вокзал був більше схожий на невелику скриньку, ніж на залізничну станцію. На пероні переважно молодь. Одна дама, з якою ми розмовляли на станції, розповіла, що регіональними поїздами переважно користуються студенти, робітники чи рідкісні туристи. Здебільшого тут всі користуються машинами. Навіть стародавні бабусі та дідусі. А сама Вада хоч і маленьке містечко, але без авто туристів тут практично немає. Формула проста: хто приїжджає до Вади, той може дозволити собі машину.

Але повернемося до головної моєї мети – куди податися? Вивчивши графік поїздів, виявилося, що з Вади можна поїхати до сусідніх курортних міст-сел. З великих міст – Піза, Флоренція чи Ліворно. У Пізі я була, у Флоренції були напередодні, тому залишилося лише Ліворно.

До поїзда залишалося півгодини. А я не мав квитка. Станцію, незважаючи на курортний сезон, закрито – бо субота! Про всяк випадок, звичайно ж, на станції висить оголошення, що у вихідні квитки можна придбати в центрі міста. Але що мені робити? Італійські контролери десь навіть безсердечні, а штрафи дуже великі. Пані, з якою я розмовляла на станції, сказала, що можна купити квиток у контролера в поїзді, але дорожче. Пізніше жінка зізналася, що до Ліворно, куди я зібралася, контролери не перевіряють квитків. А вже після Ліворно перевіряють усіх без винятку. Проте страх потрапити на контролера у мене був дуже великий. Але, з іншого боку, квиток нема де купити. Вирішила – ризикну. Сиділа, як на голках. Ось просто я не люблю траплятися на таких речах. Коли до вагона зайшов контролер, я вже готувала останні євро для штрафу. Але він лише перевірив порядок у вагоні і все. Вже в Ліворно я купила в касі квиток, щоб не нервувати лише раз. До речі, лише 3,5 євро. У деяких містах стільки коштує проїзд автобусом.

Коли я вийшла з вокзалу, то від Ліворно з величезними вантажними кранами не лишилося й сліду. Широкі вулиці, пальми вздовж доріг, величезні вікна у будинках та віконниці. Тут життя вирує і у вихідні, тоді як маленькі містечка «сплять».

Я обожнюю карти. З картою я ходжу містом, як своєю квартирою. Але в Ліворно я опинилася без неї. Ішла від вокзалу центральною вулицею – кудись, та вийду! Дорога привела мене на площу Республіки – найбільшу площу Ліворно. Вона величезна та прекрасна. Тут приємно ввечері, коли тосканське сонце вже не так пече. А ось вдень – просто жах. Від спеки ніде не сховатися.

Побачивши здалеку фортецю, пішла до неї. Fortezza Nuova. Якщо є нова фортеця, то має бути десь і стара. Хоч і Fortezza Nuova досить давня – вона була збудована у 16 ??столітті. Усередині фортеці зараз знаходиться парк. Потрапити туди не вдалося – все було зачинено. Хоча особливо дивитися там нема чого. Хіба що на жирних італійських котів, які зробили фортецю своїм будинком.

Мене більше зацікавив канал, що оточує фортецю. Скрізь стоять яхти. І це у центрі міста. Коли я обійшла фортецю та канал, стало зрозуміло, чому в центрі Ліворно стоять яхти! Адже цей канал перетікає в інший, а той у третій, а далі в море! Суцільні канали замість вулиць! Венеціанський квартал або тосканська Венеція – так місцеві називають цю частину міста. Лише гондоли тут не плавають.

У багатьох ліворнців тут знаходяться яхти. Вони прості, без надмірностей.

Приємно дивитися, як дідусь із онуками сідають у яхту і по каналу пливуть кудись до моря. Діти сидять на кормі, їх рятувальні жилети туго пристебнуті, а дід уважно стежить за дорогою.

Атмосфера тут приголомшлива! А ще недавно Ліворно мені здавалося похмуре портове місто.

Уздовж каналу багато ресторанчиків із видом на канал. Та й просто посидіти на набережній – то ще задоволення! Вдалині від дороги та автомобілів зовсім не хочеться кудись бігти, поспішати. Просто сидиш і дивишся, як чайки кружляють над каналом.

По каналу я дійшла до старої фортеці – Fortezza vecchia. Саме вона була брамою до міста. Раніше вона була повністю оточена водою. І щоб потрапити всередину, була спеціальна пором. Людей, тварин, вози – переправляли на поромі.

На зворотному шляху я ще довго гуляли вузькими і широкими вулицями Ліворно. Будинки з величезними арками чарівні. Маленькі кафешки, магазини та навіть банки – все під цими арками. Хтось із місцевих п’є чергову міцну каву, а хтось уже перейшов до Апероля Шприц. А хтось тільки закінчує торгувати на центральному ринку, продавши все до одного персики та апельсини.

Як же добре, що я приїхала сюди. І як добре, що я помилилася з Ліворно. Один із найбільших портів Італії виявився милим та комфортним містом. Без зайвого пафосу. Без зайвих емоцій. Тут усе на місці.