Шлях додому: Венеція та Будапешт

Ми вирішили їхати додому не автобаном, а паралельною безкоштовною дорогою, щоб заощадити і прокатитися маленькими італійськими містечками. Обидві дороги ведуть до Венеції. Скільки років мандрую, жодного разу не була тут. Ось не тягнуло – і точка. І цього разу не особливо тягнуло, але оскільки ми мали півдня вільного, вирішили заїхати.

Основна проблема для мандрівників на автомобілі – це паркінг. У Венеції із цим велика проблема. Але пошарівши в Інтернеті, ми знайшли три потенційні паркінги. Один – у Местрі, невеликому містечку біля Венеції. Звідти ходять поїзди та автобуси до центру міста. Ще два паркінги – безпосередньо у Венеції. Один – Venezia Tronchetto, інший паркінг на Piazzale Roma. Перший варіант, однозначно дешевше. Але він перебуває на в’їзді до Венеції. І до центру міста доведеться добиратися, наприклад, на вапоретто – катерах, які у місті служать громадським транспортом. Але якщо у вас в запасі лише пара годин, то краще паркуватися на Piazzale Roma. Тут однозначно паркінг дорожчий. І місць вільних може і не бути, але це оптимальний варіант для прогулянки Венецією, коли час обмежений. Адже звідси ближче до каналів та прогулянкових «стежок». Кожні дві години паркування коштують 6 євро. Ми вирішили зупинитись у Венеції на 4 години, заплатили за це – 12 євро. Але хтось вирішив залишитися довше, тому вигідно брати добове паркування – близько 30 євро.

Як це не соромно визнавати, але я закохалася у Венецію. Раніше я скептично ставилася до цього міста, тому що туди, завдяки дешевим рейсам Wizzair, не літав лише лінивий. Венеція через це стала таким містом, куди зовсім не хотілося їхати. Але я щиро закохалася у це місто. Ні, не в канали та гондоли. І не у симпатичних гондольєрів. Тут чудово все. Ми бродили вузенькими вуличками, заходили в маленькі дворики, де, якщо не зігнешся, можеш ударитися головою. Ми їли морозиво, опустивши ноги у воду, сиділи на сходах у канал. Це місто закликає любити і відчувати.

Венеція – дороге місто. Тому сюди треба їхати, усвідомлюючи цей факт. Ми ж їхали через Венецію додому. Так, грошей у нас було ще достатньо, але не багато, а попереду ще дорога додому та доба у Будапешті. Тому ми вирішили швидко прогулятися Венецією, обмежитися морозивом і ніяких магнітиків. Але як відмовиш дітям (та й собі) у прогулянці Великого каналу. Ми зупинилися на вапоретто – морський транспорт. Маршрут №1 – ідеальний для тих, хто хоче подивитись Венецію «з води». Ми взяли разовий квиток по 7 євро. Час його дії – одна година. Будьте уважні на зупинці вапоретто: маршрутів дуже багато – і сісти не на свій кораблик дуже просто. До речі, білет на вапоретто потрібно компостувати. На зупинці є кілька так званих “компостерів” – квиток потрібно прикладати з того боку, де розташований магніт. Робити це потрібно безпосередньо перед відплиттям – адже ваш час, сплачений для поїздки на вапоретто, відразу ж відраховуватиметься. Раптом контролер, а ваш час на квитку закінчився – ви нічого не зможете пояснити. І доведеться платити штраф. До речі, комусь цікаво, то за діток з 6 років треба платити. І ще – у Венеції все дешевше, якщо брати на добу та більше. Добовий квиток на вапоретто – 20 євро, дві доби коштуватимуть 30 євро, а тиждень – 50!

На вапоретто №1 ми пропливли від Великого каналу до площі Сан Марко. Оскільки це громадський транспорт, а не гондола, потрібно заздалегідь себе підготувати до того, що людей може бути багато. Іноді навіть не йдеться про те, щоб сісти. Важко знайти місце, щоб зручно стати та насолоджуватися краєвидами.

З Венеції ми виїхали о 8-й вечора. На ранок нам треба було потрапити до нашого будапештського готелю. Тому ми, не поспішаючи, поїхали у бік Угорщини. Як я вже писала, по дорозі назад ми повністю відмовилися від італійських автобанів. Дорога була трохи довшою, але ми заощадили близько 30, а то й більше за євро. Хоч у нас і були гроші у запасі, але ми вирішили бути економними. Тим більше що ми нікуди не поспішали.

У Словенії ми не купували віньєтку. Адже дорогою до Італії купили на місяць. Але у кого немає віньєтки, потрібно її купити на найближчій заправці. Скільки ми їздимо, звісно, ??жодного разу ніхто не перевіряв у нас наявність віньєтки. Але якщо поліція зупинить, а її ні, повірте, буде штраф і чималий. Ближче до угорського кордону ми вирішили зупинитись. Довелося буквально силою змусити чоловіка поспати, бо він такий, що може без зупинки їхати довго і нудно. Наша машина невелика. Діти автокрісла. Згадавши, як дорогою до Італії, теж у Словенії, багато хто спав у спальниках на асфальті біля своїх машин, не боячись за своє життя, я вирішила ризикнути – ми виставили на вулицю дитячі крісла, розклалися та заснули. Вранці (о, диво!) наші крісла ніхто не спер. Вони слухняно стояли біля машини і чекали на своїх дітей (тільки злегка промокли від роси).

У Будапешт ми приїхали о 10 ранку. У неділю (як і в суботу) тут паркування безкоштовне, але місць немає. Буквально потрібно виловлювати вільне паркомісце. Нам пощастило – неподалік готелю ми знайшли містечко. Пам’ятайте, що безкоштовне паркування тут лише у вихідні. І її “безкоштовна” дія закінчується у понеділок о 8-й ранку. Оскільки ми виїжджали з готелю о 10 годині ранку наступного дня, потрібно було оплатити паркування за 2 години. Так ось розповім усім маленький секрет, як працюють чудо-паркомати у Будапешті. Не намагайтеся шукати потрібний тариф чи потрібну мову. Це все ні до чого. Кидайте монети в автомат – і він вам сам покаже, до якого часу (і якого дня) ви сплатили паркування! І, до речі, не жартуйте з оплатою паркування. Суворі будапештські хлопці заблокують колеса вашої машини, незважаючи ні на що. Навіть якщо ви лише 5 хвилин стоїте безкоштовно!

Наша квартира знаходилася в самому центрі Будапешта – на вулиці Oktober 6. За 29 євро ми винайняли приголомшливу двокімнатну затишну квартиру. Звідси пішки можна було дістатися будь-куди. Вечірні прогулянки, гуляш, нічний Дунай. А вранці діти з чоловіком вирушили до зоопарку. Хоч вони там і були вже, але це той випадок, коли в одне місце можна ходити хоч 100 разів.

З Будапешта ми виїжджали о 7-й годині вечора. До кордону з Україною лише 300 км. Віза у дітей сьогодні закінчується. Потрібно встигнути. Але за традицією ми заїхали до супермаркету неподалік кордону – адже до Києва ще майже 900 км, треба купити їжі в дорогу. На кордоні майже пусто. Ні угорці, ні українці не перевіряють машину – лише бажають щасливої ??дороги! 

Червень-липень, 2014