Ріміні та околиці: Сантарканджело, Торріана, Монтебелло та Сан-Лео

Перша наша подорож почалася з милого містечка Сантарканджело. Туди їхати від Ріміні всього лише 13 км. Але це начебто зовсім інша реальність.

Ось ще тут, у Ріміні, стандартне курортне місто, а вже за 13 км – давнє місто зі своєю унікальною історією.
[easy-media med=”320,321″]

Можна багато чого прочитати в Інтернеті історичні факти, але не це головне. Головне пройтися вузенькими вуличками старого міста, і щоразу дивуватися – ну як же вони можуть тут жити? Їхні будинки настільки здаються маленькими, що здається, ніби тут зовсім не люди живуть, а хобіти.

[easy-media med=”315,322″]
[easy-media med=”323,324″]

До речі, кому цікаво, до Санарканджело можна дістатися і громадським транспортом з Ріміні – автобус №9 ходить у це чудове містечко. Правда, їхати він буде довго, але якщо немає машини, обов’язково скористайтеся автобусом і відвідайте це миле місто.

Далі варто їхати у бік Торріани. Це старе містечко, в якому розташована давня фортеця. Вона знаходиться на вершинах гори. Це замок стародавнього італійського роду Малатести.

[easy-media med=”325″]

Ми лишили свою машину на стоянки внизу гори. Чомусь вважали, що дорога на гору закрита для проїзду. Але тільки піднявшись на гору, зрозуміли, що це не так. У старій фортеці знаходиться ресторан, тому стоянка та під’їзд тут є. Але ми піднімалися пішки. Піднявшись із дітьми на саму вершину гори, виявили, що все небо стало сірим, з усіх боків настав дощ. У сонячний день добре видно Сан-Марино.

[easy-media med=”326,327″]

Дощ нас застав на вершині гори, де знаходиться фортеця Малатести. Сховатися там було просто неможливо. Ресторан зачинено. Єдиний притулок – арка між двома круглими вежами.

[easy-media med=”328″]

Але ховатися довго від дощу було безглуздо. Потрібно було рухатись далі. Як мінімум – до нашої машини. Але ще попереду сам замок. Зрозуміло, що від нього мало що залишилося, але те, що залишилося, дуже вразило наших дітей. Маленькі вежі, невеликий лабіринт, неймовірні краєвиди.

[easy-media med=”329″]

Коли ми добігли до нашої машини – на стоянці внизу гори, під замком Малатести, все довкола стало практично чорним. Але ми вирішили їхати далі.

Монтебелло – це ще один замок італійського роду Малатеста, збудований приблизно у 11 столітті. У 15 столітті цей замок перейшов у володіння сім’ї Гуїді ді Баньо. Але досі головною фішкою цієї найстарішої будівлі є легенда про дочку графа Малатести – Гвендаліна, так звану «легенду Адзурріни». Коротко: 5-річна дівчинка, яка була альбіносом, одного дня зникла на території замку. Ніхто не міг її знайти. Здавалося, ніби дівчинка випарувалася. За легендою, кожні 5 років уночі 21 червня під час літнього сонцестояння у замку Монтебелло з’являється примара Адзуріни – маленька дівчинка плаче та сміється.

[easy-media med=”330,331″]

Але ми потрапили до Монтебелло зовсім не 21 червня. І не вночі. А в найсильнішу зливу. Круті дороги, що вели до міста, здавались неймовірно небезпечними. Туман, дощ – важко виявили в’їзд у місто, в яке в’їхати неможливо. Він відкритий лише для місцевих жителів, які мають свої пульти від шлагбауму. Для решти – стоянка під містечком. Діти настільки зацікавилися легендою Адзурріни, що вирішили навіть під час дощу піти в замок. Але з ними ми дійшли всього лише до вхідних воріт у містечко. Далі – ніяк. Дощ стіни. Вирішили повертатися в машину і їхати до Ріміні. Але я, чітко розуміючи, що навряд чи найближчим часом відвідаю це містечко, вирішила подивитись його. У старшого сина взяла кофту, парасольку – і пішла… босяком. Мені здається, що в негоду Монтебелло ще гарніший, ніж у сонячний день.

[easy-media med=”332,333,334″]

Я, мабуть, єдина, хто тинявся вулицями містечка. Потік води стікав у водостічні труби. Замок у тумані здавався ще загадковішим, ніж раніше. Хоч не вірю в легенди, але здавалося, що привид маленької дівчинки зовсім поряд. До речі, хто захоче відвідати сам замок, вхід до нього коштує 7 євро. Вночі ж – усі 8!

[easy-media med=”335″]

Неабияк намокнувши, я вирішила, що ще не час повертатися в Ріміні. Наступна наша зупинка – Сан-Лео. Після Монтебелло можна було сміливо повернути як у Ріміні, так і в Сан-Марино, але дуже хотілося їхати далі і далі в гори – до замків. Сан-Лео знаходиться зовсім поряд з Сан-Марино. І люди, які побачили три замки Сан-Марино, відчувають себе старовинними фортецями, що вдосталь наситилися. Але Сан-Лео зовсім інший. Невеликий, комфортний, затишний. Ми приїхали, а дощ не припинявся. Але містечко від цього ні крапельки не стало гіршим.

[easy-media med=”336,337,338″]

Ми прибули до Сан-Лео о 16 годині. Можна було сміливо йти у фортецю, адже вона працює до 18.15. Але дощ, який переслідував нас весь день, завадив. Погулявши містечком, ми вирішили не йти в фортецю, а відігрітися чаєм, щоб не захворіти. Саме у маленькому кафе на центральній площі Сан-Лео я зробила для себе невелике алкогольне відкриття – лікер фісташки. Неймовірно ніжний напій, який дуже доречний, якщо ви потрапили під дощ. Відкрию секрет: цей напій місцеві п’ють зовсім маленькими дозами – смакуючи. Ще один секрет: якщо ви хочете спробувати справжній – густий, ароматний фісташковий лікер – не купуйте його в супермаркетах, там суцільна хімія, їдьте в гори – там його роблять