Музей жертв геноциду (музей КГБ): мурашки по шкірі

Сіра понуро-помпезна будівля в самому центрі Вільнюса. Я ніколи не звертала на нього особливої ??уваги. Адже у кожній пострадянській країні є щось подібне. Такі будівлі рідко привертають увагу – і справді, що там може бути цікавого. Але щось тягло туди. Вхід до будівлі знаходиться на бічній вуличці. Масивні дерев’яні двері, вузькі, які зовсім не кидаються в очі. На вході напис – Музей жертв геноциду. Він також Музей КДБ.

Був понеділок. І музей було закрито. Наступного дня, за нашими планами, – поїздка до Балтійського моря. А у середу вже літак. Викроїти час для музею – дуже важко. Адже не прийдеш ти туди на півгодини, бо треба бігти в аеропорт! Але трапилося диво (цілком заплановане, але не враховане нами наперед) – наш виліт був аж після 18.00!

Не знаю, як у кого, але я завжди маю якийсь страх розчаруватися в музеях. Начебто йдеш до якогось музею жахів, а насправді все не так страшно і не так уже й цікаво, як тобі рекламували. З Музеєм КДБ були такі самі сумніви. Дуже хотілося влучити. Але в той же час був страх, що все виявиться не більше, ніж роздутий піар.

На вході сидить звичайна дама, яка продає квитки та різні буклети. Вартість квитка – 4 євро. Чи не дешево. Якоїсь миті закрадаються думки, а, можливо, ну його. Ні. Все-таки купуємо квиток та йдемо. На першому поверсі багато залів, які перетікають із одного в інший. Багато артефактів, багато даних, багато фактів. Перший поверх – експозиція, яка передає нам КДБ-ну атмосферу – кабінети, розпорядження, справи на недбайливих. Однозначно цікаво, але чекаєш чогось іншого.

А інше тут – у цій будівлі у самому центрі Вільнюса, але трохи нижче – у підвалі. І тут уже немає місця звичайним словам. Щоразу, згадуючи це місце, я знову і знову переживаю ті емоції, які зазнала у тому підвалі в центрі міста. Пекельний холод. Це перше, що ти усвідомлюєш. Але ти в теплій куртці, оповитий теплим шарфом. Якщо потрібно, можна й шапку вдягнути. А чи могли тепліше одягнутися ті, хто там був безперервно дні? Я про в’язнів системи. Підвал – це суцільні камери, де сиділи вороги країни, за версією КДБ. Перша камера, яка знаходиться одразу біля сходів – тимчасова, де тримали щойно прибулих. Так би мовити, камера перетримки. Це пекло. Справжній. Уявіть собі найвужчу душову, куди навряд чи залізе товстун. Так от у таку вузьку кімнату-камеру засовували тих, що знову прибули, і тримали їх там по кілька годин. Ти не знаєш, що на тебе чекає далі, але перебування в такій камері вже достатньо для всіх неземних страхів.

Так, це лише музей. Але у ньому є одна особливість. Перебуваючи у підвалі, де була в’язниця КДБ, ти відчуваєш ВСЕ. Там унизу просто трясе від страшних емоцій, ти ніби переживаєш усе, що переживали в’язні. Я не знаю чому так. Можливо, через те, що майже всі камери залишилися в первозданному вигляді, що ніхто не додавав жодних фарб або сучасних штучок, щоб музей був привабливішим зовні. Інтер’єр такий жахливий і страшний, яким він був багато років тому. У цьому й унікальність цього музею – передати в деталях умови та побут в’язнів КДБ-шної в’язниці. Кожна камера на кілька місць – від 2 до 4. Тверді ліжко-ліжка. Якісь нещасні ковдри. Холод пекельний. Ти переходиш із камери в камеру, а тебе накривають хвилювання, переживання, страх, жах, смуток, безвихідь. Але ж ти всього лише турист.

А всередині є дворик. Такий невеликий. У самому центрі Вільнюса. А посеред цього дворика – камери, куди виводили в’язнів погуляти, подихати повітрям. Вузькі клітини. У зоопарках і більше. Я ось, дивлячись на них, все думала – а якщо ув’язнені кричали, чув їх хтось за периметром? Або всі чули і всі знали, але вдавали, що їх це не стосується. Чи боялися звертати увагу на всі верески, що лунали з жахливої ??сірої будівлі? А може, тут ніхто не проходив. Знали, що можуть почути голос близького, тому й оминали страшний дім тортур стороною?

Але найгірше було попереду. Я про це не знала. Але я це чудово відчувала. Я знала, що то не фінал. Попереду чекає щось кошмарне. І я мала рацію. То була кімната розстрілів. Якось ти переступаєш її поріг, тіло починає трясти. Ні, я не слабонервна. Це відбувається автоматично. Тіло стискається, його починає трясти – і ти не можу це зупинити. У стінах дірки від куль. Ось сюди, до цієї стіни, куди ти зараз підходиш і дивишся з відкритими очима та ротом, тут стояла людина, а навпроти іншої з пістолетом. І він стріляв, а дірки від куль досі тут – поряд з тобою. Але ти – турист. І ти можеш ці дірки сфотографувати, а потім виставити у соцмережі. Але ці дірки виникли після того, як куля пройшла через чиєсь тіло. А, судячи з розміщення дірок, цілилися на думку. Так, ти – турист. Але в цій кімнаті розстрілів ти лише частково турист. Навіть якщо ти не хочеш, ти все одно переживеш хоч малу частину того, що відчували ув’язнені, засуджені до смерті.

Найнеймовірніший музей у моєму житті.

Використані фото із сайту http://maxpark.com